З Площі зборів піднімаємося гранітними сходинками вздовж величезної гранітної брили нагору, по маршруту. Відразу ж зліва нашу увагу привертає грот, названий I. А. Косаревським (1951) Західним. Грот створено з рожевого граніту, в ньому влаштовано гранітні лавочки та столик, - це зручне місце для відпочинку відвідувачів. На жаль, в первинних літературних джерелах нічого не сказано про його призначення, але ми завжди були певні, що А. Метцель не міг влаштувати цей грот з чисто утилітарною назвою, він обов'язково повинен відображати сюжет якогось міфу. I ось, працюючи над текстом гомерової "Одіссеї", ми прийшли до глибокого переконання, що цей грот символічно відображає грот Скілли, або Сцілли, тим більше, що слово "на захід" є в тексті "Одіссеї" і звучить так "...Камінь скелі, і на самій її середині печера, темним жерлом направлена до темряви Ереба на захід..." Ереб - підземне царство Аїда, вхід в яке, як уже раніше ми відмічали, знаходиться під Левкадською скелею. У цій печері, чи гроті, живе страшна потворна Скілла, що весь час несамовито гавкає. Це люте страхіття має дванадцять ніг і шість голів на довгих шиях, а в кожній пащі - три ряди зубів. До половини сховавшись у глибокій печері, Скілла виставляє назовні всі свої голови й пильно чигає. Ловить вона дельфінів, тюленів та інших мешканців моря і, звісно, жодного корабля не пропустить, не схопивши когось собі на поживу.

Навпроти Скіллиної печери височить друга трохи нижча скеля, під якою живе страхітлива Харібда, що тричі на день ковтає чорну воду і тричі на день її вивергає. Отож, якби ми повернулися до Залізного містка, з якого зайшли на Площу зборів, то десь серед того хаотично розкиданого каміння можна було б побачити і грот Харібди, і острів Тринакії, і острів Еола та лестригонів, і навіть поспілкуватися з тінями померлих і, зокрема, поговорити з привидами Тірессея, Ельппенора, іншими колишніми друзями Одіссея. Тут же Одіссей бачив тіні Тантала та Сізіфа. Про всіх цих міфічних героїв ви можете дізнатися, прочитавши "Одіссею".

Пройшовши трохи вгору по алеї, повертаємо крутою доріжкою праворуч і виходимо на майданчик, вирубаний у скелі по краю крутого обриву. Т. Темері (Themery, 1846) називає її майданчиком Левкадської скелі. Однак пізніше В. Іващенко (1895) цей майданчик називає Бельведер, тому що на ньому деякий час стояла статуя Аполлона Бельведерського, але все ж він зауважує, що раніше вона іменувалася Левкадською скелею. О. Л. Липа (1946) це місце, як і всю скелю, називає Бельведером, що в перекладі українською дослівно означає "прекрасний краєвид", а на Левкадську скелю чомусь вказує в тому місці, де знаходиться грот Локетек.

Відомий болгарський вчений в галузі зеленого будівництва, доктор ландшафтного мистецтва Л. 1. Стойчев (1962), використавши дані монографії О. Л. Липи, пише, що Левкадська скеля - найбільша, дуже нависає, маючи лише одну точку опори, що створює враження, ніби вона падає, а під нею знаходиться грот Локетек.

Однак усе це не відповідає дійсності. Працюючи над цим виданням, ми не мали на меті давати критичний аналіз працям авторів, які описували "Софіївку" та її історію до нас. Ми лише хотіли підкреслити, що навіть в монографіях простежується поверхове вивчення самих об'єктів парку, не кажучи вже про тлумачення їх змісту. У більшості праць про "Софіївку" ця площадка називається Бельведером.

З поеми С. Трембецького ми дізнаємося, що на цій площадці спочатку, щоб уникнути випадкового падіння, "з дуба в одязі лісовому, побудовано залу", тобто альтанку з дерева. Пізніше, як повідомляє С. Гроза, її знесли для зручнішого огляду. Там само, за його описом, стояла скульптура старого, про яку ми скажемо нижче.

У період військових поселень, 1847 року площадку обнесли ажурною металевою огорожею, яка збереглася до нашого часу. З цієї затишної відлюдної площадки можна годинами милуватися красотами Нижнього ставу, переливами іскристими фонтану Змія, павільйоном Флори та іншими чудовими краєвидами. Тому можна погодитися з історично встановленими назвами цього місия - майданчик Бельведер або майданчик Левкадської скелі.

Перед входом на майданчик Бельведер вашу увагу приверне нижня частина Левкадської скелі, яка нагадує профіль людського обличчя. За одними переказами - профіль Л. Метцеля, за іншими - С. Щ. Потоцького.

Оглядовий майданчик на Бельведері прикрашає мармурова антична статуя. У виданні І. О. Косаревського (1951) ця скульптура названа Аполлоном. Природно, що всі інші автори публікацій про "Софіївку", описуючи видове сприйняття цієї статуї на фоні сірого каменю та звисаючої зеленої рослинності, називали її не інакше, як Аполлон.

Т. Темері на плані "Софіївки", поряд з іншими статуями, що збереглися до наших днів, крім двох статуй Аполлона, називає також статую Орфея, яка стояла в Темпейській долині. Про перебування Орфея в цьому місці повідомляє і Л. О. Казарінов, тому і ми надалі будемо називати цю статую Орфеєм. Одна із статуй Аполлона, про яку згадує Т. Темері, стояла в гроті, влаштованому раніше внизу біля Тераси Муз і пізніше засипаному. Повна назва її - "Аполлон Бельведерський" вказана у В. Іващенка (1895), який докладно описав її переміщення по парку. Назва другої статуї, згідно Т. Темері (Themery, 1846) - "юний Аполлон". Вона і тепер стоїть там, де він її описав, - біля гроту Фетіди, і називається "Аполлон Флорентійський".

Під час Великої Вітчизняної війни і німецької окупації більшість статуй було пошкоджено, а деякі з них взагалі пропали. Як свідчать звіти і розповіді Л. С. Кривулька, який був директором парку з 1952 по 1967 рр., від багатьох статуй залишилися лише окремі мармурові уламки. 1952 року їх зібрали і передали Київським експериментально-виробничим реставраційним майстерням. Того ж 1952 року бригада у складі скульпторів Кузнецова, Андрєєвої та мармурівника Земськова частину скульптур реставрувала: Еврипід, Аполлон Флорентійський або юний Аполлон, а також Орфей, якого на той час І. О. Косаревський визначив як статую Аполлона з лірою. Як стверджує Д. С. Кривулько, статую Аполлона Бельведерського склеїли із залишків уламків, а деталі, яких не вистачало, зробивши спочатку зліпки, виготовили з іншого мармуру і таким чином відновили оригінал. Копію скульптури Аполлона Бельведерського з цього оригіналу виготовили 1956 року з органічного скла, але в парк вона так і не потрапила, хоч пройшло вже майже 40 років. 1980 року ми випадково виявили її в одній з установ Держбуду УРСР за підписом на ній, який свідчив про те, що копія виготовлялася для дендрозаповідника "Софіївка".

З архівних документів відомо, що в парк за період з 1846 р. ніякі античні скульптури не надходили, за винятком мармурових бюстів Гомера, Сократа, Платона та Арістотеля, що їх передав парку 1957 року Уманський краєзнавчий музей. До війни вони стояли в Тальнівському парку, в колишньому маєтку графа Шувалова - чоловіка внучки Потоцьких Софії.

Орфея в античному мистецтві зображають, як правило, безбородим юнаком в легкій хламиді з кіфарою в руках. Тут доречно буде розповісти популярний міф про Орфея, тим більше, що внизу під ним лежить у воді гранітна скеля, яка символічно представляє острів Лесбос, а з ним пов'язаний міф не лише про поетесу Сафо, але й про Орфея, про його дивовижну і трагічну історію кохання.

Очевидно, у задумах і планах самого А. Метцеля саме це було центральним в парку місцем, яке символічно означало Левкадську скелю та острів Лесбос, де оспівується романтичне, оповите трагічними легендами кохання.

Цар Фракії Орфей був талановитим співаком. За деякими варіантами міфів, він був сином Аполлона та музи Каліопи. Коли він співав, дерева схиляли до нього своє гілля, річки зупиняли струмінь своїх вод, дикі тварини лягали до його ніг і, оточений загальною увагою, - він співав. Його дружиною була німфа дерева - Еврідіка. Кохали вони одне одного безмірно. Але врода Еврідіки викликала любов не лише у Орфея. Кожен, побачивши її, неодмінно закохувався. Так трапилося і з Арістеєм - сином Аполлона і німфи Кірени. Одного разу він побачив Еврідіку в долині Темпе. Прекраснішої долини немає в усьому світі, а Еврідіка серед лук, ніби вимережених розмаїтими квітами, видавалася ще привабливішою. Арістей не знав, що то дружина Орфея. Інакше, мабуть, залишився б вдома і постарався б забути прекрасну німфу. А так він погнався за нею. Еврідіка втікала. Сталося лихо: її вкусила змія, і німфа померла.

Дуже нещасний був тоді Орфей і зважився на відчайдушний вчинок: вирішив піти в підземне царство. З собою взяв тільки свою чарівну ліру. І цього виявилося досить. Усі були підкорені його грою: Харон перевіз його у підземне царство, а Цербер, навіть сам Цербер, не гавкав! 1 коли Орфей опинився перед володарем підземного царства, він, не перестаючи грати, скаржився, і його скарги складалися в пісні. Здавалося, що в царстві безгоміння запала ще глибша тиша. 1 сталося диво з див: Ерінії, невблаганні, жорстокі, безжалісні Ерінії, заплакали! Аїд віддав Орфею Еврідіку й звелів Гермесові вивести її назад на землю. І ще він сказав, щоб Еврідіка йшла за Орфеєм, а за нею Гермес, тільки Орфей нізащо не повинен озиратися. Пішли вони, дорога вела через довгі темні стежки. Вони були вже майже на горі, коли Орфея охопило нестерпне бажання озирнутися. Він озирнувся - і в ту ж мить втратив її назавжди. Орфей сам вийшов на білий світ. Він повернувся до Фракії, сповнюючи жалібними скаргами гори й долини. Якось уночі він натрапив на дикий, безумний кортеж бога Діоніса, і несамовиті менади розірвали його на шматки. Голова його впала в річку і, вже холодна і нежива, помертвілими устами все ще повторювала ім'я Еврідіки. її винесло аж у море і хвилями прибило до острова Лесбос, де її поховали, а на могилі виник оракул. Вона стала місцем, де оголошувалися пророцтва. Музи, яким Орфей віддано служив усе своє життя, позбирали розкидані частини його тіла й поховали біля підніжжя Олімпу.

Намилувавшись цим чудовим краєвидом, повертаємося назад і, пройшовши праворуч та догори кроків сорок, йдемо вліво по алеї, обсадженій бузком, жимолостями та іншими рослинами.

На цій ділянці парку, яка в цілому тепер називається острів Ітаки, ростуть найрізноманітніші інтродуковані рослини.

Поспішаємо вперед по алеї, нас приваблює все зростаючий шум Великого водоспаду. Ось він відкрився трохи зліва у всій своїй величі. Алея повертає направо, тут стоїть на величезній скелі, яка стрімко обривається вниз, невеликий п'єдестал. Колись тут стояла статуя Амура, виконана з білого мармуру. З оригінала збереглися лише крила Амура. 1996 року вона відлита за фотографіями київським скульптором І. Д. Дідуром з органічних матеріалів і встановлена на своєму місці. Статуя зображає хлопчика, який порозкидав всі свої стріли; тятива, що з'єднувала кінці лука, розірвана. Амур відхилився назад і з досади ламає і свій лук (Амур (Купідон) в римській міфології - бог кохання, відповідно грецький Ерос (Ерот)).

Йдучи вниз по алеї, ліворуч бачимо гранітні сходи, які ведуть до гротів Локетек та Горішок. Вони створені ще в перший період будівництва парку.

Грот Горішок розташований з правого боку. Він ніби завершує композицію Долини гігантів. Назву Горішок вперше зустрічаємо у І. А. Косаревського (1951), хоча короткий опис цього невеликого гроту знаходимо ще у С. Грози. Здається, що величезну гранітну брилу підтримує лише невеликий, порівняно круглий камінь, хоча в дійсності він міцно лежить на природній основі, дякуючи майстерно врівноваженому центру ваги. У гроті Горішок вирубана гранітна лава, а поряд з ним влаштовано штучний триступеневий водоспад; струмки його переливаються, дзвенять і водночас невловимо зникають під хаотично нагромадженим камінням Долини гігантів, ніби соромлячись пишності, навіть грандіозності Великого водоспаду.

Досліджуючи походження назви гроту Горішок", ми, як і у випадку з гротом "Західним", були впевнені, що автори парку, будуючи його, втілювали в нього зовсім інший зміст. На нашу думку, перед нами грот кіклопа Поліфема. На підтвердження цього припущення тут і острівець, який прямо перед нами, якщо стояти на дерев'яному містку лицем до Великого водоспаду і Площі зборів. Далі розкидані гранітні валуни, що нагадують похмурі гори, де окремо в глибоких печерах живуть кіклопи, які живуть самі по собі, дикі і непривітні, не визнаючи ніяких законів, не шануючи навіть олімпійських богів.

Безперечно, ми не маємо можливості описувати до всіх тонкощів перебування Одіссея в гроті Поліфема, але безперечним доказом задуму автора у відтворенні образу власне цього грота, є той загострений, видовжений камінь, що нагадує довжелезну кіклопову палицю, яка лежала біля кошари. Від тієї ломаки Одіссей відтяв чималий кусок і звелів своїм друзям загострити з одного краю та засмалити на вогні. Як відомо із міфу, цим кілком Одіссей потім виколов єдине око Поліфема. Перейдіть місток, поверніть наліво, підійдіть до водоспаду р. Стікс, яка ховає далі свої води серед численного каміння, поверніться ще раз наліво і прямо перед Вами буде гранітний Одіссеєвський загострений кілок, а далі Ви побачите безліч різноманітних гротів, в яких жили кіклопи. Звідси добре видно і грот Локетек, про який скажемо нижче.

Пройшовши трохи ліворуч і вниз, зупиняємося біля гроту Локетек. Про нього згадується у всіх відомих описах "Софіївки", в тому числі і в поемі С. Трембецького. Він зауважує, що цей низький грот влаштований в честь короля Польщі Владислава.

Владислав Локетек був королем Польщі з 1306 по 1333 р., назвали його Локетеком (лікоть) за його невеликий зріст.

Король Локетек зробив багато для зміцнення Польщі. Його діяльність і значення в історії Польщі прирівнювалися до діяльності російського царя Івана III.

Грот Локетек - масивна природна скеля. У ній вибита лавка й встановлено круглий стіл, який є єдиною прикрасою цієї споруди серед каміння. Тут в затишному місці любитель одвічної природи може на самоті помріяти під шум водоспаду і струмка, який в'ється між камінням. С. Гроза (Groza, 1843), описуючи цю ділянку парку, зауважує, що навпроти гроту, в той час росла стара липа, яка своєю тінню посилювала враження безлюддя.

Далі спускаємося алеєю до містка через русло річки Кам'янки, яка, як уже вище сказано, символізує води підземної річки Стікс. Колись тут був дерев'яний місток, але після того, як він, не витримавши ваги групи відвідувачів, що стояли на ньому, звалився разом з ними в річку, його замінили металевим, а 1996 року його обшили деревом. На щастя, того разу все обійшлося благополучно. Та цей випадок свідчить про те, що як би нам не хотілося зберегти парк в первісному вигляді, враховуючи, що кількість відвідувачів усе збільшується, доводиться алеї робити ширшими, укріплювати деякі споруди, а це, безумовно, дещо змінює загальний вигляд парку. Тут доречно процитувати Д. С. Лихачова (1982), який в своїй книзі "Поезія садів" пише: "...Від садів невіддільні, як відділяють тепер, - оранжереї, парники, інколи молочні ферми, банкетні кіоски та концертні зали, "Ермітажі", купальні. Одним словом: сад в кожну з епох охоплював ту чи іншу територію, той чи інший обсяг побутових об'єктів. 1 він настільки тісно пов'язаний з соціальним ладом суспільства, що про повне відновлення саду на ту чи іншу дату, особливо дату його заснування (до того ж закладався сад з розрахунком на майбутнє), нічого і думати. В сучасних умовах не тільки неможливо зібрати сотні садівників, садових робітників, як їх збирали в свій час з кріпаків чи солдат, але неможливо відбудувати і ті будівлі й уявлення про природу, які були у відвідувачів саду в свій час і впливали на їх естетичне сприйняття саду, спонукали збирати в саду типові для свого часу "рідкості", які в наш час, дякуючи простішим відношенням між країнами, в більшості випадків перестали бути такими. Тепер розведення багатьох рідкісних рослин (найрідкісніших для XVII і XVIII ст.) з естетичною метою може здатися недоречним і безглуздим дивацтвом, але не брати до уваги його в садово-парковому мистецтві минулих століть ніяк не можна.

З цього випливає, що повна реставрація садів в тому їх естетичному і пізнавально-ідеологічному аспекті, який був дійсний в свій час і в своїх умовах, просто неможливо. 1 відпочинок був іншим в різні епохи, і "садовий побут" був кожний раз іншим, тісно пов'язаним з соціальним ладом епохи, з тим колом людей, для яких сад призначався, з культурними запитами і естетичними уявленнями свого часу. Садове мистецтво найменше піддається реставрації, якщо під реставрацією розуміти закінчену відбудову саду в його дійовій і адекватній епосу естетичній формі".

І все ж, реставруючи парк до 200-річчя його заснування, відновили, як уже зазначалося, і дерев'яний місток, щоб повніше відтворити, передати атмосферу цього незвичайного куточка "Софіївки".