Вхід, а вірніше в'їзд до "Софіївки" до 1836 р. був тільки з боку оранжереї. Ґрунтову дорогу в цьому місці по зрізаному косогору було прокладено лише в 1833 р. У листі до С. Костки Потоцького - двоюрідного брата Щенсного - Софія 16 березня 1816р. писала, що обеліск з викарбуваним на ньому надписом грецькою і латинською мовами "Любов - Софії" був виготовлений ще її покійним чоловіком. Обеліск заплановано було встановити у дворі "Софіївки" перед палацом, який планувалось збудувати. Це хотів реалізувати їх син Олександр. Де Лагард, який бачив обеліск у 1811 р., зазначав, що він заввишки 60 футів, виготовлений з одного блоку граніту, на ньому є напис "Любов - Софії". Де він стояв, - невідомо.

Софіївка тих часів, малюнок з книги С. Трембецького

Як згадувалося, на місці павільйону Флори до 1820 р. ніякої "Хатини" не було. Відразу перед відвідувачами відкривалася панорама всього Нижнього ставу. Змії на Великому фонтані також не було. Вода била угору просто із щілини в камені. Підводилася вода з Верхнього ставу до фонтану по тимчасових (можливо, дерев'яних) трубах, оскільки чавунні труби, виготовлені Тульським заводом, були встановлені лише у 1808 р. На скелі східного берега ставу (нині Кавказька гірка або символічний острів Ітака) була встановлена статуя Купідона (Амура), а у восьмикутній балюстраді на гранітному постаменті на Левкадській скелі збудована Пастуша хатина.

На західному березі Нижнього ставу до алеї підходила суцільна стіна дерев Дубинки, бо тераси Бельв'ю тоді не було і алеї до Китайської альтанки також. На терасі Муз не було ні терас, ні обеліска. На гранітному джерелі Гіппокрени, прикрашеному позолоченими вужами, стояла алебастрова ваза з квітами.

На тому місці Площі зборів, де тепер стоїть статуя Паріса, за "Описом Софіївки" С. Грози, в липовому гаю знаходився храм Венери. По боках кам'яної плити (лежить вона і нині) було встановлено чотири гранітних стовпчики трохи вище 0,5 м, на яких стояли мармурові вази з квітами.

У Темпейській долині, неподалік від лівого берега струмка, стояла на гранітному постаменті біла мармурова ваза, оповита гірляндою троянд; за твердженням С. Грози, це був храм богині Флори. Неподалік від Афінської школи у сосновому гаю, посадженому у вигляді серця, на гранітній плиті було встановлено гранітний п'єдестал, на якому знаходилась мармурова ваза з барельєфними зображеннями бога Гіменея.

Над берегом Кам'янки і нині стоїть чотиригранний п'єдестал із сірого граніту. При Л. Метцелі його оточували пірамідальні тополі. На п'єдесталі стояла ваза з квітами, а на прикріпленій до нього дошці з чорного мармуру викарбувано восьмивірш, автор якого, звертаючись до швидкоплинного струмка, що прощається з квітучим берегом, нарікав: "Так само швидко минає кожен радісний день кожної людини". Автор цього "звернення" - сам С. Щ. Потоцький. Йому належать і вибиті всередині гроту Каліпсо два рядки.

Над водоспадом і храмом Фетіди (на краю греблі) по боках огорожі було встановлено чотири морських чудовиська; в самому гроті стояв бюст Пелея. У "Пташнику", що знаходився на правому березі струмка, утримувалися горлиці. Острів Анти-Цирцеї на "Солодкому", або "Чарівному" морі не був з'єднаний мостом з берегом; на нього можна було потрапити тільки на човні; на греблі та острові були пристані. Згадуючи про "Пташник", де Легард пише, що з нього чути "щебетання багатьох птахів, яке зливається з шумом водоспаду".

За ствердженням С. Грози, роботи з вдосконалення "Софіївки" не припинялися до від'їзду Л. Метцеля до Варшави. "Кожен день, - пише він, - майже декілька десятків чоловік були зайняті вибуховими роботами і шліфуванням граніту, посадками дерев і удосконаленням водної системи". Софія Потоцька "не шкодувала коштів для примноження краси "Софіївки"... Багато величезних скель, долини і пагорби..., - все це було б напівмертвим, якби не смак і майстерність Л. Метцеля... Велична завжди природа, але якою вона стає величною в руках досвідченого майстра".

Цікавий й інший бік діяльності Метцеля у "Софіївці". З його листів відомо, що коли парк ще тільки будувався, із Умані в Тульчин вже 16 червня 1799 р. відправляли цвітну капусту, а у 1800-1803 рр. - дині та їх насіння, цвітну капусту, особливого сорту вишні. Восени 1803 р. вислано понад З0 тис. коконів шовкопряда. Відсутні відомості, чи продовжувалась ця діяльність після смерті магната.

У 1813 р. Л. Метцеля було призначено начальником управління сухопутних і водних шляхів сполучення Польського королівства і він виїхав до Варшави.

Після смерті С. Щ. Потоцького управління маєтком перейшло до рук його старшого сина Юрія Фелікса, картяра і марнотрата. Він зразу ж скасував генеральний чинш і поновив панщину. Повинності селян збільшились. Окрім батьківського боргу в розмірі близько 7,5 млн. польських злотих, Юрій програв близько 30 млн., тобто весь свій маєток. У Петербурзі він оформив передачу своїй мачусі Софії права розпоряджатися тією частиною маєтку, яка була часткою її та її дітей. Софія у 1808 р. намагалася продати царському уряду Умань, що стала центром повіту, а також "Софіївку". Влада не поспішала з покупкою, і Софія 10 вересня 1810 р. звернулася до Олександра І з проханням прискорити це рішення. Але покупка не відбулася. Парк в той час утримувався у зразковому порядку.

Переклад поеми С. Трембецького "Софіївка", зроблений де Лагардом за дорученням Софії (польський оригінал поеми, як і коментарі до неї Адама Міцкевича, можна прочитати тут)

Олександр І, імператор Росії

Уманський маєток переходить у володіння її сина Олександра, який народився 1798р. Він уже встиг побувати на Кавказі і отримати звання полковника. В літературі існує твердження, що О. Потоцький зовсім не цікавився парком, занедбав його, живучи у Варшаві. Насправді перший і останній раз він був у Варшаві лише у 1831 р., а жив у Тульчині, Одесі, Умані. "Софіївка" була при ньому у колишньому блиску. При О. Потоцькому в парку були встановлені біломармурові статуї Т. Костюшка (на Кавказькій гірці) і наполеонівського генерала Ю. Понятовського (на Єлисейських полях)-племінника останнього польського короля. На прохання О. Потоцького, А. Андржеєвський у 1829 р. склав опис рослинності парку.

О. Потоцького пригнічувало презирство польської шляхти. У листі від 2 (14) травня 1831 р. з Берліна він писав, що виїхав з Росії не для того, щоб пристати до повстання, а для того, щоб не бути нічим скомпрометованим, оскільки на батьківщині є досить гарячих голів, "а я не хочу мати з ними ніякого зв'язку і визнаю, що я дуже боюся шибениці та розстрілу; тому вважаю, що краще спокійно сидіти у Відні чи Берліні... Я ж не винен у тому, що у мене польське прізвище, до того ж диявольськи заплямоване...". Але під тиском старшої сестри Софії Кисельової (вийшла заміж за царського улюбленця) він напередодні розгрому повстання прибув до Варшави і дав гроші на формування полку, який не встиг зробити жодного пострілу. 14 січня 1831 р. О. Потоцький виїхав з Кременеця Волинського повіту з наміром оселитися у Галичині, але польські шляхтичі зустріли його там ще з більшою ненавистю, і незабаром він переїхав у Відень.

Після взяття у 1831 р. царськими військами Варшави в Петербурзі стало відомо, що О. Потоцький приєднався до повсталих поляків. Згідно з царським указом маєтки "заколотника" Потоцького були секвестровані, проте уманським маєтком продовжував управляти його уповноважений і лише 13 березня 1832 р. Київська казенна палата призначила свого управителя - капітана гвардії Маркевича. Власне цим і закінчується перший період розвитку "Софіївки", яка з 1836 по 1859 р. підпорядковується управлінню військових поселень.